Залишити клініку та пацієнтів, яких вела роками й десятиліттями, довелося лікареві-терапевту Жанні Матвієнко. Повномасштабна війна змусила її переїхали з Добропілля на Донеччині до Луцька. Утім, тут вона працює за фахом і так само допомагає людям. А новий колектив, каже, став як сімʼя.
Жанна Матвієнко віддала медицині понад 40 років життя. Працювала в Добропіллі в терапевтичному відділенні центральної районної лікарні. Потім стала його завідувачкою. Каже: робота була не з легких, адже туди привозили важких хворих, як і в реанімацію.
Цілодобово була на роботі. В такому режимі витримала десять років. Але далі не змогла працювати.
«Рік мені знадобився, щоб відновити сили, і ось декілька років як влаштувалася в приватну клініку. Якраз днів за три до початку повномасштабної війни я йшла додому й думала про себе: «Господи, невже ось зараз за стільки років ти дав мені можливість відчувати справжню насолоду від роботи». Ніхто мене не підганяв, я могла приділити одному пацієнтові півтори години часу. Взагалі так склалося, що робота – це моє життя, бо я дуже люблю людей», – розповідає пані Жанна.
Жінка зауважує: жодних страшних передчуттів щодо війни у неї не було.
«Уявити собі не могла, що таке може статися. Мені не вірилося, навіть коли сталися перші вибухи. Як в 21 столітті можна не вирішити все мирним шляхом? Як можуть сусіди раптово на нас напасти? І тут в один день все змінилося».
Пані Жанна додає: спершу не було думки, аби виїжджати. Сподівалися, що незабаром жах минеться. Але потім дедалі більше розмов було про те, що окупантів цікавить Донбас, що люди там можуть опинитися в самому пеклі.
«Аж до квітня ми залишалися. А потім мій брат якось сказав: «Жанно, збери хоча б необхідні документи. Бо в будь-яку мить, може, треба буде збиратися й тікати».
Виїхати з Добропілля не було надто важко. Натомість, важче було прийняти рішення, куди саме їхати. Оскільки а Луцьку жила племінниця, то вирішили їхати саме туди.
«Прильоти в Добропілля були вже тоді, коли ми його покинули. Коли тут опинилися, думали, що незабаром повернемося додому. Але як зʼясувалося, сталися вибухи неподалік від місця моєї роботи. І це було як попередження: не повертатися».
З Добропілля до Луцька доїхали автобусом. Облаштуватися було спершу важко, бо довелося тіснитися в однокімнатній квартирі вчотирьох. Згодом вона змогла влаштуватися на роботу в Клініку Behealthy лікарем-терапевтом, за що висловлює подяку директору Івану Гусаку. Це дало змогу винайняти окрему кімнату.
«Була дуже вражена тим, які тут добрі та щирі люди. Коли йшла на роботу, навіть не помічала відповіді, бо аж закохалася у це місто. Чисте, доглянуте, красиве. Двічі я була заблукала і зверталася по допомогу до перехожих. Надзвичайно приємно, що вони не просто показали мені дорогу, а й узялися провести», – розповідає пані Жанна.
Зараз серед її пацієнтів – як місцеві мешканці, так і переселенці з різних регіонів. Звертаються і постійні пацієнти з Добропілля. Кожен день їй телефонують люди, які, каже, вже стали як рідня. Із Жанною Матвієнко як із лікарем-терапевтом можна укласти декларацію та безкоштовно отримувати необхідну медичну допомогу.
«Колектив клініки став мені як родина. Це надзвичайні люди! Кожен день починається з того, що вони запитують, яка мені потрібна допомога».
Зараз, говорить лікарка, вона вже не так прагне повертатися в Добропілля, як у перші місяці після виїзду. Тут – її рідні, тут – люди, які потребують фахової допомоги.
А певним порятунком від сумних думок для Жанни Матвієнко є поезія. Вірші вона пише давно, але кілька років тому її поезія стала повністю україномовною.