«Відбудуємо і будемо працювати» – так про свою пожежно-рятувальну частину, що в Олешках на Херсонщині, говорить Дмитро Долженко. Тут він почав працювати рятувальником, тут був підвищений до начальника підрозділу. І тут до останнього надавав допомогу військовим і цивільним, які постраждали через вторгнення окупантів.
43 рази із ним проводили «розмови» про те, що треба переходити на бік росії. Два тижні він мусив переховуватися у лісах і селах, аби цього не робити. 27 блокпостів довелося проїхати, щоб потрапити на підконтрольну Україні територію. І на кожному могли повернути назад або й просто вбити.
Повномасштабне вторгнення 24 лютого, як зізнається Дмитро, було несподіванкою.
«Ми прокинулися від того, що біля нашого міста почали летіти ракети, бо неподалік був військовий полігон. Подзвонили знайомі, розповіли, що почалася війна. Що російські війська йдуть у нашому напрямку. Я відразу поїхав у підрозділ. Протягом пів години ми вже всі зібралися в повному складі, а вже близько 10 ранку в лікарню почали масово потрапляти поранені військові й цивільні. Лікарі вже не справлялися, тому всі, хто мав можливість, їм допомагали», – розповідає Дмитро Долженко.
Бачив, як над містом пролітали вертольоти і висаджували десант. Повз пожежну частину проходили колони військової техніки окупантів і неодноразово на неї були направлені дула танків. Імовірно, будівлю сприймали як якийсь військовий обʼєкт.
Дмитро з колегами продовжували службу, допомагали рятувати людей. Адже ворожі ракети потрапляли в житлові будинки, було багато поранених.
«Близько двох тижнів до нас ніхто з них не заходив, нас не чіпали. А потім почалися «розмови». Особисто зі мною «спілкувалися» 43 рази. Спершу відносно спокійно. Натякали, що скоро треба буде переходити на їхній бік. А десь після 9 травня почали досить агресивно реагувати. Якось мене зупинили, зірвали нашивки з українською символікою та з символікою нашої служби. І сказали, якщо в подальшому когось побачать із цими нашивками, то заберуть і будуть спілкуватися вже в якихось інших місцях», – згадує Дмитро.
Своїх підлеглих він намагався максимально відгородити від «візитерів», беручи удар на себе. А візити вже стали щоденними, розмови – на годину, а то й дві. Коли поставили ультиматум, що зранку вже треба «ставати на службу росії», Дмитро прийняв рішення виїздити. Хоча його попередили, що на блокпостах просто не випустять.
Виїздили автівкою разом із двома колегами. Мусили ховатися по селах, ночувати в полі, без їжі й води. Так, ховаючись, жили тиждень, бо окупанти робили облави по селах, шукаючи «неугодних», приходили додому до батька Дмитра, випитували, де він.
Спершу хотіли виїздити через Давидів Брід. 4 дні чекали там у полі, але міст було підірвано, тож довелося повертатися назад. За кілька днів дізналися, що є можливість виїхати через Василівку.
«Ми проїхали 27 ворожих блокпостів. На кожному перевіряли документи, переривали всі речі. У мене речей було небагато, а от колега вивозив і свою маму. Тож вони забирали багато чого. Окупанти все перетрушували, могли забрати шкарпетки, кросівки – все, що їм сподобалося», – говорить Дмитро.
Каже: спершу навіть не планували, куди будуть їхати. Але вирушив на Рівненщину – ще на початку квітня відправив туди свою дружину із донькою, бо в цю область із Києва евакуювалася його рідна сестра.
«Нас дуже добре прийняли в пожежно-рятувальному підрозділі. Коли я приймав рішення про виїзд, то звʼязувався з головним управлінням, розповів свою історію. Мене запевнили, що всіх радо приймуть, нададуть місце служби. Так і сталося. Нас зустріли на вʼїзді, хлопців поселили з першого дня у гуртожиток», – розповідає рятувальник.
Дмитро Долженко продовжує службу на своїй посаді. Донечка Олеся, якій п’ять з половиною років, пішла у Рівному в дитсадок. Утім, всією родиною вони мріють про повернення на Херсонщину. Дмитро – в свою частину. Дружина Ольга – у свою клініку, де працювала медпрацівником. Олеся – до дідуся й прабабусі.
«Рівне – дуже гарне місто, тут чудові люди. Але там наш дім, і ми щодня сподіваємося, що обовʼязково повернемося на нашу рідну українську Херсонщину», – каже Дмитро Долженко.