Була змушена залишити домівку та їхати у невідомість, але розуміючи, що декому ще гірше, почала допомагати іншим. Антоніна Миколайчук – психологиня з Миколаєва – з початку повномасштабної війни живе в Червонограді на Львівщині та надає психологічну підтримку переселенцям.
У Червонограді вона народилася, але ще в 11-річному віці переїхала із сестрою та мамою до Миколаєва. Тут і прожила 22 роки, тож місто стало по-справжньому рідним.
Але ранок 24 лютого перевернув усе життя з ніг на голову.
«По моїх відчуттях війна почалася ще дні за три до 24 лютого. Я за новинами якось не дуже слідкувала, а мама подзвонила і розповіла, мовляв, кажуть, що почнеться війна. Звісно, відчула тривогу, але сама собі казала, що це неможливо, воювати ж економічно невигідно…» – розповідає Антоніна.
Каже: як психолог розуміла, що таке тривога, наскільки вона сильною буває і, в першу чергу, хотіла вберегти від цього дітей. Тож рішення виїжджати з Миколаєва було прийняте відразу.
«Я тоді не могла знайти ніяких слів підтримки для рідних, бо й для самої це було ударом. В нас нічого не було зібрано, я тремтячими руками запихала в сумку документи, якісь речі… Памʼятаю, як відʼїжджали, я дивилася на вікна домівки, думками прощалася з нею і плакала», – згадує Антоніна.
Виїздили автівкою з чоловіком, двома дітьми 12 та 9 років і молодшою сестрою Антоніни. Дітей запевняла, що вони не їдуть «в нікуди», а у рідне місто, тож там влаштуються і все буде добре.
Дорога була важкою. Якщо в мирний час шлях до Червонограда займав близько 12 годин, то тоді родина добиралася понад 20. У Миколаєві розпочалася паніка, на заправках – страшенні черги.
«Десь біля Умані дорога була перекрита, бо там вже щось вибухало. Нам довелося їхати полем, а потім Gps-навігатор вивів ще на якусь перекриту дорогу. По відчуттях – це був ніби апокаліпсис: ні за нами, ні перед нами нікого немає, просто порожнеча серед білого дня», – говорить Антоніна.
Коли доїхали до першого блок-посту, трохи заспокоїлися. Але сама дорога ставала тяжчою, бо чим ближче до Львівщини, тим більше було автомобілів. У заторі довелося стояти близько 2 годин.
«У Червонограді живе мій батько. У нього була квартира, яку він готував під ремонт, фактично не жила. Але ми прийняли рішення, що будемо там облаштовуватися. Було складно, але справилися», – говорить жінка.
Уже влітку, коли сама трохи адаптувалася, відчула, що хоче бути корисною іншим.
«Спочатку пішла в гуманітарний штабу Червонограді і запропонувала свої послуги як психолога. Але якось не отримала ствердної відповіді. Пізніше побачила на сторінці у очільника Львівської адміністрації Максима Козицького оголошення, що у консультативно-кризовий центр набирають психологів. Я просто надіслала анкету і через деякий час мене запросили волонтером. А ще пізніше долучилася до Мальтійської служби допомоги, консультую переселенців, а також проводжу тренінги в школах», – зазначає психологиня.
Антоніна зізнається: попри досвід зараз дуже важко пропускати через себе людські історії, які доводиться чути. Вражають історії про людей, які довгий час перебували в окупації, жінок, чиї чоловіки загинули на війні. Найбільше її вразила історія жінки із Запорізької області, яка ледве вирвалася з окупації.
Дуже тяжкою є доля однієї пацієнтки, яка не може справитися із втратою і відчуває себе безмежно самотньою.
Та хоч це і дуже важко, але поступово крок за кроком вони рухаються вперед. Антоніна сподівається, що зможе допомогти своїй пацієнтці вибратися з цієї зневіри.
«Були люди і з Маріуполя, і з Сєвєродонецька. Хтось дуже злиться, бо втратили багато й багато пережили. Дехто змирився. Але в усіх них є ознаки тривожних розладів. Люди реагують на сигнали повітряної тривоги, відсотків 90 тих, хто звертається – майже не сплять. Їм дуже важко», – розповідає психологиня.
Антоніна каже: для родин переселенців важливо підтримувати одне одного в непрості часи. Батькам варто змістити акцент з успішності своїх дітей на любов, обійми. Запитувати не про оцінки, а про те, як пройшов день і з ким дитина познайомилася чи подружилася.
Якщо охоплює сильне відчуття тривоги, себе можна заспокоїти завдяки диханню.
«Коли людина тривожиться, вона починає дихати частіше й поверхнево. А треба старатися дихати більш глибоко, не грудьми, а животом. Робити видих довшим, ніж вдих. Так організм починає заспокоюватися», – розповідає психологиня.
А ще радить більше гуляти, займатися спортом, помічати світ навколо себе. Не занурюватися у тривожні думки про майбутнє чи негативні про минуле.
У планах Антоніни та її родини – повернення до Миколаєва.
«Я орієнтуюся на безпеку дітей. Як тільки я відчую, що в Миколаєві спокійно, ми поїдемо додому. Адже моєї допомоги так само потребують люди, які довгий час залишалися в місті й пережили обстріли», – каже вона.