П’ять діб просидів у полоні за свою проукраїнську позицію та дивом виїхав із окупованого Приморська вже влітку. 19-річний Артур Ярошевський тепер мешкає у Славському на Львівщині. У себе вдома він був громадським активістом, займався розвитком молодіжної політики в місті, неодноразово брав участь у всеукраїнських заходах. Але повномасштабна війна перекреслила всі плани. Розповідає: Приморськ, у якому він прожив усе життя, росіяни окупували ще з кінця лютого, почали переслідувати активістів – декого тримали у підвалах, декого вивозили до Бердянська.
«Памʼятаю, що тривожні настрої були в людей ще у 20-х числах лютого. Ширилися такі прогнози, що війна почнеться 22.02.22. А от що це станеться 24-го, якось не очікували. Я в ту ніч дуже пізно ліг спати, прокинувся від того, що мама і двоюрідний брат, який у нас жив, уже не спали. Здивувався, бо це було пів на п’яту… Брат сказав: зайди в телеграм і все зрозумієш. Звичайно, всій сім’ї було страшно. Ми не знали – збирати сумки, кудись бігти чи що робити. Мама сказала, аби ми побігли до банкомата знімати гроші. Якраз коли були в дорозі, пролунав сильний вибух…»
До магазинів, банкоматів уже вишиковувалися черги. А потім, каже Артур, черги стали буденністю. Люди писали на руках номер і за цим номером проходили.
Та найгірше, зазначає хлопець, було те, що з приходом окупантів не було жодної свободи слова.
«Ти не можеш нічого сказати, висловити свою думку, нічого опублікувати. Але я все одно підтримував український дух у своєму новинному пабліку в інстаграм, щоб вони знали: наше місто ніколи не впаде на коліна», – розповідає Артур.
Виїхати з Приморська не вдавалося, бо двох юнаків, на той час 18 та 20 років, не хотів брати в автівку жоден перевізник – ні безкоштовно, ні за гроші.
Звісно, за активну позицію людей переслідували. Почалися перші викрадення людей. Коли забрали його друга, Артур був змушений переховуватися, жити не вдома. Потім для багатьох це стало звичним: жити в знайомих, міняти зовнішність, озиратися на вулиці.
«Наприкінці травня якось вже стали менше забирати людей, ми трохи розслабилися. 9 червня зранку пішли з братом в інший район ловити wi-fi. А коли повернулися додому, то годині об 11 прийшов колаборант з так званої ДНР і забрав мене в поліцейський відділок. Мамі обіцяв повернути через годину, навіть слово поліцейського давав», – згадує юнак.
Утім, його довго допитували, а потім на 5 діб зачинили в карцері. Зрештою, через 2 тижні після звільнення родину вивезли представники благодійної організації «Україна в серці».
«На збори в нас була всього година. Ми забрали лише документи, найнеобхідніший одяг і нашу кішку, бо членів родини кидати не можна», – додає Артур.
На блок-посту у Василівці простояли ніч. Каже: поки їхали, найбільше мріяли про те, аби добратися до українського блок-поста. Бо на російських кілька разів його з братом виводили з машини, перевіряли татуювання. На щастя, в хлопців татуювання були нейтральними, тож окупанти не мали до чого причепитися. Каже: в їхній автівці перевіряли в людей лише паспорти і багажне відділення, а от, як розповідали пізніше знайомі, в більшості переривали всі речі, витрушували все із сумок.
«Нас просто переповнювали емоції, коли ми побачили український прапор після того, як довгий час дивилися на ту ганчірку, що висіла повсюди», – говорить юнак.
Зауважує: куди будуть їхати, знали ще з початку повномасштабної війни. Адже мама Артура – родом зі Львівщини.
«Ми приїхали на Львівщину на початку липня. Звісно, відразу відчутною стала свобода: ти можеш говорити, що хочеш, робити, що хочеш, відчуваєш себе людиною. Зареєструвалися як ВПО, декілька разів отримували гуманітарну допомогу, облаштувалися. Взагалі, для мене не було проблемою перейти на українську мову, бо в родині з мамою і братом ми спілкувалися українською», – каже юнак.
Нещодавно йому запропонували роботу, повʼязану з акторським мистецтвом. Паралельно бере участь у різноманітних тренінгах з молодіжної політики, бо планує розвиватися в цьому напрямку й надалі.
«Поки що у Славському… Але вірю, що з часом ми повернемося до своїх домівок і будемо розвивати свою діяльність уже в Приморську», – вірить юнак.