У 2014 році виїхав з окупованого Донецька, а через 8 років змушений був рятувати родину зі зруйнованого окупантами Маріуполя. Підприємець Владлен Сенілов із дружиною та 4-річними доньками-двійнятами розпочав усе з нуля у Львові.
«У ніч проти 24 лютого я виїхав потаксувати, заробити трохи грошей. Повернувся вже близько 3-ї ночі. Спати особливо не хотів. Десь о пів на пʼяту пролунав перший вибух. Було чутно добре, але не дуже близько. Прокинулася дружина, питає, що трапилося. Ми там досить звичні до такого, тому я думав, що це якась «одноразова акція». Кажу: все добре. Лягай спати. Але другий вибух уже був такий, що затремтіли вікна. Потім зрозумів, що почалася війна», – розповідає Владлен.
Першою була думка – їхати в село до бабусі. Але звідти подзвонили і розповіли, що там бомблять дуже сильно, аж вилітають вікна. Поїхали до батьків у приватний будинок, та там теж сильно «прилітало».
«Ми просиділи трохи в підвалі, а потім я зідзвонився зі своїм товаришем, він мені віддав свою орендовану квартиру, яка здавалася більш безпечною. Там ми зупинилися і пробули до кінця березня. В одну з ночей, коли вже й повітряна тривога не лунала через відсутність електроенергії, я вийшов на балкон і побачив, як летить ракета в будинок навпроти. Картинка така собі, бо пів будинку того не стало», – згадує чоловік.
Тоді прийняли рішення спускатися в підвал. Каже: мешканцям в цьому будинку навіть пощастило, бо в підвалі був обладнаний спортивний зал, тож умови, порівняно з рештою будинків, були комфортніші.
«Поки був газ, ми ходили підігрівали чайники в квартирі, готували їжу. А потім довелося готувати на мангалі у дворі», – ділиться Владлен.
По черзі із чоловіками вони чергували в цьому спортзалі біля входу. Досі памʼятає, як у ніч з 12 на 13 березня почалися сильні «прильоти», двері в підвал вибило і на вході щось сильно почало горіти.
«Кажу: хлопці, у нас загорівся вхід. А потім дивлюся: то горить моя машина, ударом Граду її перевернуло і вона палала. Так я лишився без авто… Чим далі, тим ставало страшніше і розповідати про це так само страшно», – каже чоловік.
Весь цей час мешканців підтримували військові ЗСУ, тероборонівці, поліція – привозили продукти харчування, ділилися бензином, допомагали як могли. Але коли вже стало зрозуміло, що залишатися з дітьми неможливо, вирішили якось виїжджати.
На дядьковій машині доїхали до Юрʼївки – села на узбережжі Азовського моря.
«Вперше за 24 дні я ввімкнув телефон, бо там була електроенергія. Написав у інстаграм, що живий. Ми через знайомих розмістилися у котеджному пансіонаті і змогли сходити в баню. Бо до цього місяць обходилися тільки вологими серветками», – розказав він.
На звʼязок вийшов знайомий Владлена, який дозволив узяти свою машину, що була в одному із сусідніх сіл. Але її мало не відібрали днрівці, коли ходили по Юрʼївці й робили так званий «перепис» людей.
«Прийшли до нас у хату з автоматами, запитували документи, чоловіків перевіряли на наявність татуювань… На наступний день прийшли інші, перевіряли мобільні телефони, записували всі контакти, переписували паспортні дані. Питає: чия машина. Я відповів, що знайомого. Вони почали переглядатися. Довелося дати гроші, щоб дали нам спокій», – розповідає Владлен.
Окупанти попередили, що машину можуть відібрати на блок-посту, бо вона була на київських номерах. Довго думали всією родиною, що робити. Але потім таки вирішили: треба ризикувати та виїжджати.
Дорога була непростою. Одну ніч довелося стояти в полі біля так званого блок-поста. Зрештою доїхали до Бердянська, а звідти до Запоріжжя. Жінок і дітей вирішили відправляти до Львова евакуаційним потягом. Загалом же на Львівщину потрапили через тиждень.
«Нам допоміг однокурсник мого брата, який вчився у Львові й почав волонтерити. Ми поїхали в село Монастирець. Нас там дуже добре зустріли, приготували нам кролика з картоплею, дали постіль, все, що потрібно. Я щиро вдячний цим людям і коли буде можливість, обовʼязково віддячу всім, хто мені допомагав», – каже чоловік.
У селі пробули три дні, але забирати родину сюди не було змоги, бо будинок був старенький і непридатний для життя із дітьми.
Завдяки підтримці друзів і знайомих, які допомогли донатами, сімʼя орендувала невелику квартирку на околиці Львова. Владлен знайшов роботу, адже переконаний: жити лише на виплати від держави – не можна, якщо ти здоровий і маєш руки-ноги. Зараз і сам по можливості донатить для ЗСУ, допомагає, чим може.
У Маріуполь родина повертатися вже не планує. Адже, як потім дізналися, їхня квартира згоріла вщент.
«Після Перемоги, швидше за все, ми залишатимемося у Львові. А я повезу свою родину в наш український Донецьк. Покажу місця, де я ріс, вчився, гуляв. А в Маріуполь будемо їздити на Азовське море», – говорить Владлен.