Працювала над розробкою нових засобів для профілактики й лікування цукрового діабету та готувалася писати докторську дисертацію. А зараз – волонтерить у гуманітарному штабі та бере участь у громадській роботі, аби допомагати таким самим переселенцям, як вона. Це про Ольгу з Харкова. Разом із чоловіком та сином-школярем співробітниця одного з науково-дослідних інститутів виїхала із Харкова на початку березня та нині проживає в Жовкві на Львівщині.
Каже: до початку повномасштабної війни розуміла, що з боку росії є загроза, але здоровий глузд твердив, що такого не може бути у 21 сторіччі.
«23 лютого після виступу путіна я відчула, що це якась точка неповернення. Ми з чоловіком пішли до магазину, придбали невеликий запас продуктів, склали валізи… Коли прокинулися, вже було чути вибухи. В перші дні ховалися в бомбосховищі, але все сподівалися, що за два-три-пʼять-десять днів те все закінчиться. Та, на жаль, не закінчувалося», – згадує пані Ольга.
Потім окупанти почали стріляти по житлових будинках, дуже сильно обстрілювали Північну Салтівку. Будинок родини розташовувався між Північною Салтівкою та мікрорайоном Пʼятихатки, тож лишатися було вже дуже небезпечно, й родина прийняла рішення їхати. До аргументів додалося й те, що в будинку не стало ні світла, ні води, ні опалення.
«Особливо мене вразило, що в якийсь із разів, коли ми ще ходили до квартири з підвалу, я побачила в землі круглий отвір, якого раніше не було. Стало ясно, що це сюди щось «прилетіло», хоча його досить швидко прибрали».
На вокзал довелося йти пішки, бо жоден транспорт уже не ходив. Про те, що вокзал працює і ходять потяги, дізналися від людей, бо ніякого звʼязку та інтернету не було. Телебачення не працювало з першого дня вторгнення.
«Людей було багато – стояли на вокзалі, стояли в чергах на перонах. Але якщо ти вже вирішив їхати, то поїдеш. Ми сіли в перший-ліпший потяг. Я побачила, що люди йдуть – значить якийсь приїхав. Виявилося, що це Харків – Львів. Ну Львів, то Львів», – розповідає Пані Ольга.
У Львові переселенців зустрічали. Волонтери спрямували до Арени.Львів. Там зареєструвалися, а звідти всіх направляли в громади, які приймали людей і розселяли по школах.
Спочатку жили у класах, а потім вдалося переїхати в окреме житло.
Пані Ольга продовжує наразі займатися своєю роботою – працює дистанційно. Але як тільки приїхали, не було зрозуміло, чи буде робота.
«Нам треба було переключитися від того жахіття на якісь справи. Але всі домашні справи лишилися в Харкові. Я не могла знайти жодну розраду, ми лише сиділи і читали новини – куди що прилетіло. Місцеві мешканці нам запропонували, що можна долучатися до волонтерської роботи. Тож ми пішли плести маскувальні сітки для військових», – згадує жінка.
Потім у родини виникла потреба звернутися до гуманітарного штабу, адже з собою вдалося взяти дуже мало речей.
«У Жовкві дуже добре була налагоджена робота штабу. Привозили багато гуманітарки з Європи. Тож я отримала все, що потрібно – і одяг, і постіль, і харчі. І тоді спитала, може вам яка допомога потрібна. Так, виявилося, що потрібна. Ми сортували речі, які потім роздавали переселенцям. З часом звикла, мені подобається спілкуватися з людьми. Та й відчуваю, що потрібна. Що роблю якийсь свій внесок у перемогу. Люди потребують допомоги. Шукаємо різні способи забезпечити потреби переселенців, пишемо листи до міжнародних організацій», – розповідає пані Ольга.
І хоч з відновленням її роботи часу на волонтерство стало менше, але старається приходити до штабу постійно.
Крім цього, Ольга бере участь у різних заходах, які проводять громадські організації. Як переселенка вона точно знає, де і яка допомога потрібна, як налагодити ті чи інші процеси.
Попри таку насиченість відзначає: життя на Львівщині, порівняно з Харковом, тече по-іншому – більш розмірено та спокійно. Але в планах – повернення додому.
«Там у нас є житло, там наш дім. Тому ми віримо, що війна закінчиться нашою Перемогою. Як тільки ситуація покращиться, будемо повертатися», – говорить Ольга.